|
[Nov. 18th, 2013|02:34 pm]
Сергій Батурин (Б-28, понад 1 мегатонну)
|
*** Подерта плівка. Ходить білий птах чи привид – нерозбірливо, як пляма на пам’яті, - знаходить по слідах мене, живу... Зникає над полями.
Я плівок зазвичай не бережу. А ти смієшся, забираєш – викинь, бо то – межа. Не треба – за межу. Іди нагору – там чекають ліки.
Та я невиліковна. Я тремчу, забуті кадри тулячи до світла (і вже сама зсередини свічу), моя долоня проти скла розквітла.
Пусти мене! Цей шум у голові – не просто шум – це ліс переді мною, це сік дерев, це молоко в траві, це ми - незрілі - бавимось травою,
і все зелене косить під траву (так-так, розмиті рухи неспокійні на плівці – але я переживу таку печаль – уява не покине).
Ми біжимо. Нам є куди рости. Ще там, де скоро на табличках – дати, лежить пісок, вологий і густий, мов гуща – та нема про що гадати.
І ті холодні побивання риб об відра. І молитва над сітками. І маки – ще дозволені – углиб розпеченого простору тікають.
Пусти мене… Бо ти не пережив те переломне літо… Кір, вітрянку, роти дверей, волові очі слив, ту павутинну паморозь на ґанку…
Артхаусне збирання «колючок» жінками – у лісах передосінніх… То – я – між ними. Наче павучок. А то – вони везуть мене на сіні.
І сонце перевтомлено висить. Не відбирай… Мене чекають ліки там, на горі. Де будемо ми всі. І тільки щоб на знімках – не безликі…
Щоб наперед – по кадрах - і до ста. Мої ліси… Мої рясні міста. Анна Малігон. |
|