| Дещо про завтра й "Динамо" |
[Apr. 6th, 2012|12:15 pm] |
На стадіон мене вперше привів батько. Як дорослого — у компанію своїх друзів. Це сталося спекотного літа 196...( не пам’ятаю точно — якого) року. До того я справжнього футболу не бачив. Ні, звісно, пацани у дворі ганяли м’яча, означивши штанги двома парами цеглин і визначивши головне правило невмирущою формулою: "Три корнери — пеналь!" Заправляли там, звісно, старші, ті, що вже навчалися в школі, залишивши нам, дрібноті з дитячого садка, тільки роль глядачів та вболівальників. І лише зрідка, та й то у крайньому випадку, коли когось із школярів не випустили гуляти, попередньо відлупцювавши за "лебедів" у щоденнику, нас брали до якоїсь із команд, та й то — лише на ворота. Але той футбол був звичайною дворовою грою, котра, ясна річ, переважала "сищиків — розбійників", "жмурки" та "квача", але явно не дотягувала до "пекаря" й значно поступалася грі "у війну". Перший телевізор — чорно-білий "Рекорд" — батьки купили аж наступного літа, отже, справжній, дорослий футбол був для мене чимось загадковим, видовищем для обраних, що відбувається у якомусь особливому місці,— я тоді ще не знав слова святилище, — під назвою стадіон.
На неймовірно для пекельного липня свіжий, яскраво-смарагдовий газон троє в чорному вивели дві змійки футболістів. Ті, що були ближче до мене, здалеку, вдягнені в жовте, нагадували курчат.
— Наші — які? — уточнив я для вірності.
— Білі, — дещо розчарував мене татусь. Оті канаркові строї виглядали ошатнішими. А тут — молочні майки, чорні труси...
— А жовті як звуться?
— "Пахтакор" , — не зводив очей з поля мій родитель.
Сходами, що тяглися між секторами, шастала туди-сюди товста торговка з морозивом, хтось із батькових друзів купив і дав мені — уперше в житті — цілу пачку пломбіру. Такого багатства я ще в руках не тримав. Мені, ясна річ, купляли морозиво, але давали, через побоювання за мої збільшені мигдалини, завжди потроху й підталого.
— Ти там великими шматками не кусай, — попередив батько. Ага, зараз. Поки я буду помалу зволікати, воно через спеку розтане!
Рудий довгий парубок на лівому краю нашого нападу витворяв із м’ячем таке, що стадіон раз по раз підхоплювався і ревів Везувієм:
— Лобане, давай!
Стрункий, довгоногий і спритний, цей Лобан мені сподобався. Але ще більше — чорнявий запальний хлоп із густим чубиськом і п’ятіркою (цифри я вже знав) на білій футболці.
— А цього чорнявого як звуть? — тицьнув я у бік футболіста.
— Йожеф Сабо.
Аби я не відволікав запитаннями, мені вручили наступну порцію морозива на паличці й в шоколаді, здається, цей сорт звався "Каштан". Я потроху гриз холодний, смачний, облитий шоколадом шедевр і міркував, що в усіх футболістів такі спеціальні незвичайні футбольні імена: Лобан, Муня, Сабо, Біба... Що, мабуть, люди з простими звичайними прізвищами, як-от у нас в садочку: Шевченко, Михайлов, Дем'яненко — футболістами не стають. Мушу визнати: я тоді сильно помилявся.
Точно пам’ятаю остаточний рахунок: 3—2 на нашу користь. Додому ми, радісні й потомлені, повернулися пізно, коли всі мої однолітки напевне давно вже спали. То був щасливий день мого дитинства: я з батьком ходив у дорослій компанії на справжній футбол на самісінький Центральний стадіон, де майже ніхто з моїх однолітків ще не бував, наші перемогли, а я наївся досхочу морозива. Відтоді я став справжнім "тіфозі". Пізніше були зоряні роки: сімдесят п’ятий, вісімдесят п’ятий, дев’яносто сьомий — я бачив усі переможні матчі, і як правило — з трибуни. І навіть у найтяжчі часи невдач мого клубу я завжди пам’ятав той літній вечір з дитинства, захоплений рев трибун й молодого радісного батька.
. |
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=92.1){kind=small}
a_rtishcheff's journal
